"Час не чекає" - чим не тренд для сучасної України?! Адже зараз ми проходимо особливий історичний період, коли Україні все доводиться робити в прискореному темпі. І хочемо ми того чи ні, але багато в чому наше завдання полягає в тому, щоб стрибнути навіть вище своєї голови. Насправді, це метафоричний вислів лише частково, тому що останнім часом я багато поїздив, і можу реально оцінювати, наскільки вперед порівняно з нами пішов світ.
Багато українців уже живуть і працюють у цьому тренді: і ті, хто виїхав із країни, відразу включившись у західні виробничі ланцюжки, і ті, хто зміг знайти своє місце тут, перебудувавши свою ментальність, не покладаючись на допомогу держави. Але навіть якщо уявити, що ініціатива окремих українців буде мега ефективною, то все одно є функції, за якими незаперечно має стояти держава. Потужний синергічний ефект завжди досягається взаємодією потужних якісних чинників. Нам дуже потрібен такий ефект. Так, мати якісний кадровий склад, якісну роботу національного уряду і дипломатії - це поки що величина бажана, але нам ніяк не можна допустити, щоб такий стан речей переріс у затяжний і тупиковий експеримент. А якщо так станеться, то ми ніколи не станемо самими собою, нас продовжуватимуть "нахиляти" то сьогоднішні, то вчорашні партнери.
В умовах жорсткої конкуренції цивілізований світ змушений шукати нові підходи, перебувати в постійному русі, і просто дихати ініціативою. Сьогодні уряди країн інтенсивно шукають можливості для вигідного партнерства, прагнуть максимально розширити ринки, прокладають шляхи диверсифікації експорту. Зокрема, про цікавий і великий ринок країн Латиноамериканського континенту (де є чисельні українські діаспори), я вже говорю п'ять років, на різних рівнях. Але поки наші керманичі розгойдуються, вдають, що думають, мислять мляво або лише про те, що ближче лежить, у цей час уряди інших країн свою переконливість та активність конвертують у реальний процес дій та домовленостей задля поліпшення можливостей свого національного бізнесу та економік своїх країн загалом.
Чи можемо ми сьогодні дозволити собі так безтурботно не стукати в багато дверей, і навіть у ті, де, до речі кажучи, нас були б раді бачити, якби ми були менш ледачими, інфантильними і містечковими?! Парадигма розвитку подій навколо нас свідчить про те, що не можемо, і цей очевидний факт не помічає тільки сліпий. Залишається сподіватися, що коли ми прозріємо і заворушимося, не всі місця ще будуть зайняті. Залишається сподіватися, що нам вистачить зрілості і внутрішнього консенсусу, щоб вийти з образу "країни нестабільності", і стати цікавими для світу не тільки як об'єкт геополітики. Це можливо, навіть незважаючи на геополітичні доктринальні картини, що сидять у головах сьогоднішніх керівників топ-країн, здатних впливати на глобальні події. Це можливо, якщо ми перестанемо з відкритим ротом чекати на благодійну допомогу і розраховувати на моральну підтримку, а всерйоз займемося своєю економікою, сконцентруємося на своїй промисловій політиці, побудуємо ефективну підтримку експорту, і будемо нарощувати свою індустріальну міць. Якщо ми хочемо залишитися на політичній карті світу, якщо хочемо, щоб з нами рахувалися, ці кроки треба робити, і негайно, навіть якщо заради цього іноді нам доведеться йти всупереч бажанням партнерів. Час не чекає!
ЕдуардЄфіменко
