Існує така думка, що інвестори йдуть тільки в демократичні країни, тому що з авторитарними - великим грошам не по дорозі. Сьогодні це міф чи реальність? Частково є частка того й іншого. Якщо ми подивимося на пострадянський простір, то серед лідерів із залучення прямих інвестицій немає України та Грузії, але ж вони найбільш демократичні в регіоні. Чому так? Виходить, що гарантії сильного авторитарного лідера вагоміші, ніж прозорість виборів або наявність опозиції в парламенті. З іншого боку, і самі найпотужніші запаси природних ресурсів теж далеко не завжди гарантують країні процвітання. Адже ми спостерігаємо низку постколоніальних держав, багатих на поклади золота, руди, алмазів, але які в політичному сенсі failed state.
У чому тоді суть? Можливо, в тому, щоб перестати підходити до реалізації національного економічного потенціалу зі звичних позицій колоніальної традиції, бо від цього, якщо й виграє вузька група людей, зате програє країна в цілому, причому програш цей націлений на перспективу. В Україні ця модель давно відкатана: максимально експлуатувати ресурси, намагатися покривати власні витрати за державний рахунок. Імітація підтримки національного бізнесу в такому разі перетворюється на корупційну схему. За такого підходу, пошук точки зростання економіки теж буде, по суті, імітаційним заняттям. Можна, звісно, продовжувати імітувати, перераховувати меми і теги українського реформаторства, але для того, щоб констатувати, що все це в нас поки що не працює, достатньо жити в Україні або справді, не для галочки, цікавитися її проблемами.
Коли неспроможні постколоніальні еліти не здатні мислити періодами, довшими, ніж одна парламентська чи президентська каденція, тоді інвестиції течуть від них в інший бік. І тоді, або треба щось серйозно змінювати, або не звинувачувати когось у своїй же політичній короткозорості.
Едуард Єфіменко
